Чернігівський журналіст про перебування в США і порівняння протестів
Американський Майдан. Постфактум
Бурхливі події 6 січня і в ніч на 7-ме в столиці Сполучених Штатів Америки Вашингтоні сколихнули весь світ. Штурм протестуючими цитаделі американської демократії – Конгресу США (його часто називають просто Капітолієм, хоч це радше назва головної адміністративної будівлі, й ці Капітолії є і в столицях штатів) викликав грандіозний резонанс у світі.
В жодному разі не беруся по гарячих слідах, як дехто, коментувати, аналізувати тим паче видавати похапливі «вердикти» щодо подій у Вашингтоні, в день, коли Конгрес, як остаточна інстанція, мав затвердити підсумки недавніх президентських виборів. Висловлюся лише на тему «американського майдану», бо такі паралелі або протиставлення з нашим Майданом, двома революціями, нині поширені в інформаційному просторі. Але спершу невеликий вступ до теми.
Коли я дивився відео і фото з місця бурхливих подій, огортала ностальгія за побаченим і перебутим тут 23 з половиною роки тому. Тоді, у липні-серпні 1997 року, мені пощастило побути два тижні в Америці, на невеликому стажуванні чи навчанні як журналістові. Це була поїздка групи українських журналістів, 11 чоловік, з Києва і кількох областей, а делегацію сформувала наша громадська організація Фундація свободи слова. Як редактор тоді дуже потужної обласної газети «Сіверщина» я брав участь в роботі цієї організації і ось так потрапив і на цей візит.
Принагідно – очолювала Фундацію і нашу делегацію відома журналістка, громадська діячка Катерина Зеленська, яка померла в Києві за кілька днів до Новоріччя і яку я згадав теплим словом в попередньому номері газети.
Це була поїздка за американською програмою «Підтримка свободи». Її у 1990-ті роки затвердив Конгрес США. Згідно з нею США почали підтримку демократичних процесів у багатьох країнах світу, в тому числі постсоціалістичних. У рамках цієї програми велике місце було відведене показу тогочасної Америки. ЮСІА, інформаційне агентство США, ця урядова структура, інформує світ про свою країну. ЮСІА розробило і здійснювало, зокрема, програму «Роль вільної преси в демократичному суспільстві», мета якої – стажування, навчання зарубіжних журналістів, особливо з постсоціалістичних країн, у США, знайомство зі світом медіа цієї держави. Саме в рамках цієї програми і поїхала до США наша делегація. Ми були гостями уряду США, що повністю фінансував візит.
Зараз не буду довго розповідати про цей візит. Детально я описав його у своїй великій публікації у 5-ти номерах газети «Світ-інфо», починаючи з № 107 за липень 2017 року. Ви легко знайдете цей репортаж з фото на сайті газети.
Скажу лише, що це було щось грандіозне, незабутнє. Два авіаперельоти через Атлантику, 6 польотів по США. Ми почули й побачили багато що, про діяльність засобів інформації США. Акцентом програми була поправка № 1 до Конституції США, яку Конгрес ухвалив понад 200 років тому, в перші роки існування держави. Суть її, якщо своїми словами: Конгрес постановляє, що віднині більше нічого не постановлятиме щодо регламентації діяльності преси. І це понад 200 років тому! Те, до чого ми в Україні прийшли лише у 2015 році, ухваливши роздержавлення преси.
Найбільші враження були від столиці, Вашингтону. І не лише тому, що це було перше знайомство з Америкою і що ми тут були весь перший тиждень. А тому, що це дійсно прекрасне місто – архітектурою, парками. І у вільний час я із задоволенням гуляв столицею. Потім були три дні в Нью-Йорку, «столиці світу». І по два дні в Сент-Луїсі, штат Міссурі, це вже Середній Захід, місця Марка Твена і його героя Тома Сойєра, і Міннеаполіс, штат Міннесота, північ США.
Ми побували і у Білому домі, на щоденному (!) прес-брифінгу речника президента. І, звичайно, в Конгресі США, піднімаючись з парку сходами на найвищий пагорб міста. Так спланував один з батьків нації, перший президент США Джордж Вашингтон, плануючи і будуючи столицю, названу потім його іменем. Конгрес, парламент держави, повинен бути найвище. А от планований Джорджем Вашингтоном Білий дім, резиденція президентів США, що неподалік, – значно нижче, в іншому парку.
Ми були і в залах засідань палат Конгресу. Тих, які недавно брали штурмом екзальтовані протестувальники. Нас здивувало, що нам вільно дозволили фотографувати офіцерів охорони Конгресу, як ось цю милу молоду леді у формі (на знімку).
Здивувала присутність на засіданні парламенту звичайних туристів у шортах і футболках. Нам пояснили, що на засідання парламенту може потрапити будь-який громадянин США, взявши перепустку в офісі конгресмена від свого штату. Додаю і фото нашої делегації перед Конгресом.
А тепер повернімося в сьогодення. Не проводячи паралелей і глибоких порівнянь подій 6 січня у Вашингтоні, варто відзначити хоча б дві аналогії з нашими Майданами.
Паралель з першим, Помаранчевою революцією, в тому, що в обох випадках це був протест проти оприлюднених владою підсумків виборів, в обох випадках – президентських. Наш перший Майдан почався 21 листопада 2004 року із заклику опозиції на чолі з її лідером і кандидатом у президенти Віктором Ющенком вийти на протест проти проголошення Центрвиборчкомом переможцем виборів Віктора Януковича. Незалежно від того, що у нас це був протест опозиції, а у США – протест прихильників діючого президента, в обох випадках це був протест кандидата, який програв, його прихильників. І точно така ж незгода в США з підсумками виборів, уже винесеним вердиктом так званої Колегії виборників від кожного штату, яких, власне, й обирали 3 листопада, і вже очевидним затвердженням цього рішення Конгресом 6 січня. Все – за законодавством США.
Різниця в тому, що у нас під час першого Майдану ніхто не штурмував і не пробував захопити парламент чи адміністрацію президента.
Але у нас є в історії другий Майдан, названий пізніше Революцією гідності.
І ось тут цитую відомого нашого політика Юрія Луценка. Це з тої нової влади (хоч побув і в попередніх), яка прийшла з другого Майдану, прийшла вже на його крові, використавши Майдан, цей благородний порив і протест народу проти антиукраїнської влади регіоналів. Прийшла на наступні 5 років. І якщо позаторік їй на зміну прийшла нинішня влада, про яку говорять всяке і різне, то лише тому, що попередня влада скомпрометувала ідеали Майдану, ідеї державності, суспільної справедливості.
Отже Блог Юрія Луценка в інтернет-газеті «Українська правда», текст «Події у Вашингтоні – добрий приклад для всього демократичного світу», за 7 січня. Цитата: «Майдан НІКОЛИ не захоплював ні Адміністрацію Президента, ні Кабінет міністрів, ні Верховну Раду».
Це і правда і неправда. Залежно, як не дивно, від філології, від багатозначності нашої української мови. Це про ключове слово фрази: «захоплював», у якій стверджується, що «не захоплював».
Можу помилитися в нетрях граматики, але існує, здається, доконана і недоконана форма дієслів (чи їх вид). Тобто, «захоплював» – може трактуватися як термін минулого часу про доконану, здійснену дію: «було таке, що я захоплював цю територію, будівлю», тобто колись, якось захопив. А може трактуватися, як недоконана, не виконана до кінця дія: «захоплював, пробував захопити, але не вдалося».
Тепер від граматики до юриспруденції. Так от в кримінальному законодавстві кримінальним злочином є і щось вчинене, і спроба цього, лише відповідальність різна.
Строго кажучи, обидва наші Майдани були поза межами закону. Але якщо перший, тритижневий, без насильницьких дій, особливо щодо правоохоронних органів, без захоплення органів влади чи спроб цього, «тягне» максимум на блокування, захоплення таких-то територій, в даному разі центру Києва, то другий наш Майдан був набагато жорсткішим. І не лише часово – три місяці. І не лише справжніми боями з правоохоронцями. А й «захопленням – не захопленням». Так от, учасники Майдану, назвімо їх належно і відповідно – повстанці, таки ЗАХОПИЛИ ряд державних установ, у тому числі органів влади. Це Київрада – орган влади столиці держави, це ряд міністерств і відомств, це Український дім – державна установа. Це врешті Будинок профспілок, що став штабом повстання. Хоч щодо останнього – то начебто була якась угода з Федерацією профспілок.
А тепер про «спроби». Всі ці місяці повстання намагалося захопити вищі органи влади держави: парламент – Верховну Раду, Адміністрацію президента, Уряд. Просто ці спроби не вдавалися.
Згадаймо, де і коли пролилася перша кров Майдану. 22 січня 2014 року, якраз в День Соборності України, на Європейській площі, при початку Хрещатику і виході з нього на вулицю Грушевського, в урядовий квартал, до парламенту і Уряду. Саме на початку цієї вулиці всі місяці стояла чи не найбільша барикада між силовиками і повстанцями. Саме перед нею того дня загинули білорус Жизнєвський і вірменин Нігоян.
Згадаймо 1 грудня 2013 року, один з перших днів Майдану, ще доволі мирного. Тим не менше, колона з десятків тисяч протестувальників пішла з власне Майдану – вгору, по Інститутській, до Адміністрації президента, на вулицю Банкову. І на цій тісній від люду вулиці відбулося перше побоїще після побиття молоді на Майдані в ніч на 30 листопада. А на чолі колони повз з Майдану бульдозер. А на ньому красувався Порошенко, наступний наш президент. Він вів колону на штурм своєї майбутньої резиденції чи стримував колону від штурму?
Верховну Раду начебто не було потреби захоплювати. Адже тут діяли три опозиційні парламентські фракції – «Батьківщина», УДАР, «Свобода», партії – одна з трьох головних рушійних сил Майдану. Дві інші – народ, тобто громадянський сектор, і бізнес, дрібний, середній і великий – олігархат.
Але Рада ще в перший рік приходу, точніше повернення до влади регіоналів на чолі з Януковичем, у 2010-му, була вульгарно, з порушенням Конституції, «переформатована», шляхом анти законних переходів депутатів, «тушок», зі своїх фракцій у фракцію Партії регіонів. Тому Рада, звичайно, була одною з частин тодішньої анти народної влади. Хоч на фініші Майдану, в пік протистояння, 21 лютого 2014 року, саме Верховна Рада взяла владу в країні у свої руки. Вже очищена втечею регіоналів, на чолі з головою парламенту, з переляканою повстанням більшістю. Відтак, це була легітимна зміна влади.
Але цьому передував силовий варіант цієї зміни, революція. Спроби прориву у Верховну Раду були неодноразово. Ось моє фото, зроблене на паралельній Грушевського вулиці Інститутській, що йде з самого Майдану. Це багатотисячна колона повстанців. Як бачимо, екіпірованих не набагато гірше, ніж спецназ, «Беркут». Колона, що йде на мітинг до Ради чи її штурм? Це за кілька днів до кривавого 18-го лютого. Тоді обійшлося без крові.
…В цей день, у вівторок 18-го лютого, я як журналіст столичної газети «Слово Просвіти» пішов на ранкове засідання Верховної Ради. З труднощами вдалося дістатися з Хрещатика, від нашої редакції, до парламенту. Урядовий квартал по вулиці Грушевського був заблокований силовиками – міліцією, спецназом, «Беркутом». То ж колони повстанців пішли до Ради вулицею Інститутською, якій судилося того дня і через два дні бути густо политою кров`ю.
Вулиці, що з`єднували Інститутську і паралельну їй Грушевського, теж були заблоковані силовиками, перекриті їхніми барикадами з машин і автобусів. Колони протестуючих пішли в обхід, аж до Маріїнського парку, перед яким уже теж стояв заслін.
Мені й іншим журналістам ледве вдалося пройти крізь заслони міліції вулицею Шовковичною, що прямо виходить з Інститутської на Грушевського, точно на будівлю парламенту. Ледве допомогли посвідчення журналіста і картка акредитації в парламенті. Назад, за дві години, сюдою ми вже не пройшли.
На другому поверсі Ради, в так званих кулуарах перед входом у зал засідань, стояло якесь гнітюче передгроззя. Я дивився у височезні вікна на заблоковану вулицю Шовковичну, перпендикулярну вулиці Грушевського.
За кілька кроків стояв один дуже відомий політик, депутат Ради. Він пильно вдивлявся в ту ж Шовковичну, на дальньому кінці якої, по Інститутській, вже купчився народ. Депутат дивився й дивився туди. Може, щось передбачав? Щось знав про людей, яких цього дня поженуть на смерть?
Мені час було в редакцію, робити публікацію з фото в номер. Аж поза Маріїнським парком виходжу знову на Інститутську, прямую в бік Майдану. На розі з тою ж Шовковичною починаються вуличні бої. Повстанці, розбирають бруківку («зброю пролетаріату», як писали колись більшовики). Каміння летить у заслін міліції, туди ж – пляшки запалювальної суміші. Підпалено автобуси-барикади. Ось цей мій знімок, тих хвилин.
Ми ще не знали, не розуміли, що над натовпом уже летять кулі снайперів з дахів, що вже звозять неподалік у Будинок Збройних Сил перших убитих, що будь-хто з цього натовпу може поповнити майбутню Небесну Сотню.
Протягом дня йшли тривожні вісті з вулиць і площ, про відступ протестуючих вниз, знову на Майдан, про все нових убитих. А увечері почався отой найбільш жахливий штурм Майдану, який тривав усю ніч на 19 лютого.
Потім день протистояння. А потім, 20 лютого, ще один жахливий день вбивства людей на Майдані, прямо в центрі європейської столиці. За два дні – понад сто вбитих. Скільки – досі не пораховано, як і кількість людей, що загинули в ніч на 19-те лютого в підпаленому Будинку профспілок.
А коли в останні дні Майдану начебто йшлося до підписання мирної угоди між владою і повстанням, з дочасними президентськими виборами, на це пролунали зі сцени заклики з ультиматумом уже керівниками постання. Заклики не йти на мирову, інакше Майдан піде на штурм Адміністрації президента, інших вищих органів влади. Саме через дуже реальну загрозу цього Янукович і його поплічники втекли з країни.
Зараз я ризикую наразитися на критику учасників революції, Майдану, критику справжніх патріотів, а особливо ура-супер-патріотів. Останні скажуть, що я ображаю пам’ять загиблих повстанців. Але, мабуть, найбільшою образою є те, що попередня, постмайданна влада не спромоглася чи не схотіла за 5 років належно розслідувати ці злочини й покарати винних. І це розслідування перейшло в спадок нинішній владі, яка теж не дуже поспішає.
А тепер мусимо сказати, визнати, що то була силова зміна влади в країні. Врешті, саме поняття революції означає силову зміну влади, не силова – це еволюція.
Зараз можна скільки завгодно говорити про потрібність цієї революції, цього другого Майдану, і це буде правильно. Можна говорити про те, що саме силова зміна цієї антинародної влади була можлива і виправдана. Говорити про давно відому тезу – право народу на повстання, на силову зміну влади, якщо вона антинародна (очевидно, те, що антинародна, потім визначає сам народ, в особі переможців у революції).
Але погоджуючись з усім цим, ми погоджуємося і з тим, що у нас чомусь нереальні інші, демократичні способи зміни влади. Через нерозвиненість громадянського суспільства, з його партійним цирком України з понад 350-ма так званими політичними партіями, партійками, політхолдингами по обслуговуванню олігархів. З таким же немічним громадянським сектором.
Це все сумно і небезпечно. Ще й в єдиній країні Європи, де йде війна, країні, перенасиченій зброєю. Країні, щоправда, як і весь інший світ, враженій пандемією коронавірусу, яка, звичайно ж, теж розхитує психіку людей. На додачу до давно вже триваючого розхитування через засоби інформації, насамперед телебачення й інтернет.
Ось тут, щодо останнього, – у нас також паралелі з бурхливими подіями в столиці наймогутнішої і, щоб там не було, найбільш демократичної країни світу – Сполучених Штатів Америки.
Петро Антоненко,
редактор газети «Світ-інфо», м.Чернігів. Фото автора
